Я вірю в привидів, мене один з них переслідує. (Eng version is in the other post)

Я вірю в привидів, мене один з них  переслідує.

Привид мого минулого. Мої перші стосунки, найбільш токсичні, незрозумілі і найбільш випадкові, хоча могли б здаватися чимось цікавим: “я втратила цноту з французом”

Мені було 20 років, коли ми вперше зустрілися. Мій перший партнер, Люк, якого я зустріла під час своєї подорожі до Франції, старший від мене на 8 років, великий, лисий і з бородою, зовнішністю схожий на вікінга, а вдачею — на емоційно нестабільного підлітка.

Я була студенткою, вчилася на французькій філології і подорожувала автостопом, я була цнотлива, несвідома, без досвіду, голодна до нових вражень і відкриттів! А ще -  я все ще була членом баптистської церкви, тож усі спокуси цього світу мене дуже вабили і лякали одночасно. 

Отож, я зустріла Люка в маленькому містечку  Лімож, він був моїм хостом в каучсерфінгу. Він зізнався мені, що був надто втомлений приймати гостей в той період життя, але він побачив в моїй анкеті імя Річарда Чіза в графі про улюбленого виконавця, і це його підкупило. “Хто ця дивакувата жінка, яка слухає Річарда Чіза ?” А ще, гадаю, був вагомий той факт, що я з України, він був слабкий до словʼянських жінок. Я дізналася про це з перших вуст, його перша дівчина росіянка навічно осіла в його серці, яке потім і розбила. Він дуже багато про неї розказував.

Коли я прибула до нього в гості вперше, між нами одразу встановився цікавий звʼязок. Гадаю, йому запали в око моя зовнішність, глибина моїх роздумів, мої інтереси. Мене ж заінтригував американський прапор на його стіні, польське коріння по матері, і незвична професія - він був актором голосу, який зробив в своїй комірчині маленьку студію звукозапису і здобував собі гроші улюбленою справою не виходячи з кімнати. Тоді мене це вразило, бо я все ще шукала своє покликання і справу, і люди творчих професій були для мене ніби світильником для нічного метелика.

Я увійшла в його дім з іншим чоловіком, своїм компаньйоном по подорожі, він одразу подумав, що ми пара або коханці.

Тож наше інтимніше спілкування завʼязалося уже на відстані, коли я продовжила подорожувати.

Спочатку ми обмінювалися думками, музикою, але згодом спілкування стало романтичним та еротичним. Це були мої перші більш-менш серйозні стосунки.

Ми домовилися зустрітися у нього в гостях в День закоханих, за півроку від фактичного знайомства. Він придбав мені дешевий квиток на літак з пересадкою у Лондоні. Ні про що не турбуючись, я вирушила в аеропорт, де жінка спитала мою візу в Британію, побачила мій переляк і її очі моментально прокрутилися довкола своєї осі, вона цокнула язиком на весь аеропорт. Це і була причина, чому квиток був такий дешевий! Бо мені треба була віза! В сльозах і в розпачі, я написала своєму бойфренду, пояснила всю ситуацію. “Ти спеціально так все підлаштувала! Ти не хотіла їхати із самого початку! Просто витягла з мене гроші і посміялася з мене!”

Першою моєю думкою було “о ні! я скривдила людину, це мій пройоб, я негайно ж куплю перший-ліпший квиток до Франції за всі гроші світу!”

Але емоції влягалися, я оговталася. Зерно здорового глузду брало гору -  я не готова витрачати всю стипендію і два зарплатні за дорогу до хлопця, який неадекватно відреагував на ситуацію, що склалася.

(Пізніше він мені сказав, що так розізлився на мене, думаючи, що це кінець стосунків, що переспав з іншою жінкою)

Ми зустрілися весною. Я приїхала до Польщі, де зустріла його родичів по мамі. Це був короткий вікенд, в дорогому готелі маленького міста - за цей готель заплатила частково його мама, частково він. Увесь час він мені нетонко натякав, який він дорогий.

З однієї сторони, це була цікава і незвична пригода, з іншої - я підсвідомо крінжувала на кожному кроці, я запитувала себе, якого біса я тут роблю з цим хлопцем.

Я повернулася до України на навчання, і ми зустрілися наступного разу уже після мого випуску з університету — я узяла квиток до Парижу, квиток на потяг через півкраїни, і сіла на блаблакар до його міста. Перші два тижні своєї подорожі автостопом, запланованої від Франції до Грузії, я мала  провести у нього в гостях.

Він знайомим мене зі своїми друзями, хоча важко назвати їхні стосунки теплими і дружніми — про французів у мене склалися не надто приємні враження, не в останню чергу через його оточення. 

Ми не проговорювали фінансові питання, тож вони нависали важкою хмарою — як ми розраховуємося за покупки, що йому окей узяти на себе, що не окей. Для мене тоді були дуже актуальні і болючі ці питання, бо на всю поїздку, яка попередньо мала тривати кілька місяців, у мене було 300 євро готівкою, і ніяких збережень нв карті.  Я тільки закінчила університет, я кинула свою роботу викладача англійської мови, я була бідна і авантюрна.

В один із днів була неймовірна спека, він мав їхати на звукозапис в інше місто і запропонував мені потусуватися в старому домі його батьків, бо він за містом і прохолодний. Я погодилася. Я шукала, чим себе розважити. Серед усіх своїх родичів він найбільше демонізував свого батька, який був мовчазним, дратівливим, мало йшов на контакт і був на своїй хвилі. Але коли я залишилася з його батьком наодинці, я зрозуміла, що він найбільш адекватний в цій сім’ї. Чоловік перейшов зі мною на ламану англійську, розказував про свою молодість, коли сам подорожував, ставив мені слухати свої платівки — у нього був розкішний смак в музиці. До найбільшого щастя було б викурити з ним косяк.

Пам’ятаю момент, коли Люк відверто мене присоромив привселюдно. Ми прийшли в крамницю, щоб я купила собі французьку сім-картку і мала доступ до інтернету. Я дістала готівку, якою хотіла розрахуватися, а він голосно і роздратовано крикнув “ти що, дурна? Треба банквіською карткою!” Я стою присоромлена, і продавець не розуміє, що це за вистава.

Був ще один фруструючий момент, коли ми перебували з його парою друзів на яхті. Між ними виник конфлікт від недомовленості про щось, Люк до кінця вечара був в жахливому настрої і дистанціювався від нас. Коли я сіла пізно ввечері писати свій щоденник — мала таку щоденну практику в подорожі, щоб запамʼятовувати події і рефлексувати про пережите — він розізлився, крикнув “ага, пишеш, який я жахливий?!” і грюкнув дверима. Я тоді всю провину приймала на себе — я ж така підтримуюча і уважна, що ще я можу зробити, щоб наші стосунки були кращими? 

Зараз я згадую ці думки, присвоюю собі цей досвід і кажу собі, що все гаразд, це перші стосунки, вони навряд були б кращими, коли не було де побачити ліпшу рольову модель, а ще коли юність пройшла в церкві.

Він став моїм першим сексуальним партнером. Мені було 21, і я постійно була збуджена. Я мастурбувала по кілька разів на день, скидаючи напругу, я легко дратувалася, моя сестра казала мені, що я була схожа на киплячий чайник, мені дуже відгукнулася та метафора. Я була такою відчайдушною на той момент, що вирішила не чекати свою істинну любов і переспати з чоловіком, у якого принаймні до мене є почуття. Я була ініціаторкою — я розуміла, що у мене залишилося лише 3 дні до відізду в подорож, і це найкращий момент. Я запросила його до своєї кімнати і сказала, що готова зробити це. Він довго грався з презервативом, а потім показово роздратувався, що він маленького розміру, і що буде або без нього, або ніяк. Я зʼїла цю маніпуляцію і погодилася на секс без презерватива (згадую це і відчуваю багато злості до нього). З дитинства я тільки і чула, що має текти кров, коли займаєшся сексом вперше (до речі, не обовʼязково), але ніхто не казав, що я можу декілька днів відчувати біль і що секс обовʼязково має бути із презервативом. Так ми провели ще кілька днів разом, поки я нашвидкоруч ще гралася із дослідженням себе. А потім я поїхала у свою подорож автостопом. Ми довго прощалися біля його автівки, плакали. Я не хотіла міняти “поганеньке, але зручне” на “невідоме”, що чекало мене в мандрівці. Але як тільки я побачила новий горизонт, я ніби знову повертала собі саму себе.

Тоді ми побачилися востаннє. Я прибула додому і зізналася йому, що втомилася від цих стосунків, які нікуди не ведуть. Ми продовжили спілкуватися як друзі, але коли він дізнався, що у мене зʼявився якийсь молодик в Україні, він знов видав, що я стерво і що мене ніхто не кохатиме так, як він мене кохав. (хух, і слава богу)

Ми заблокували одне одного, але час від часу він писав мені в нових соціальних мережах, де щоразу казав “я змінився, я інший”.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, він надіслав мені електронного листа, який назвав “are you ok?”. На той момент я активно підтримувала звʼязок з іноземними знайомими і розказувала, наскільки ми не окей. Коли мене знайшов цей емейл, я жила у ванній кімнаті, за правилами двох стін — більше шансів вижити, якщо влучить щось у будинок. Я працювала в сапорті, спілкуючись з американцями, які не мали знати, що я з України, вони виносили мені мозок своїми скаргами, я була постійно втомлена і в дуже розгойданому стані. Я кілька разів відповіла йому на повідомлення. В одному з них я сказала, що ненавиджу росіян і бажаю їм горіти в пеклі до 7-го коліна. На це він мені відповів, що я терористка,  я нацистка і нічим сама не відрізняюся від росіян. Я була сама не своя від гніву, але розуміла, що його любов до росіян і обмеженість поглядів, і його джерела, звідки він читав новини, не дозволили б йому інакше відповісти. Йому звісно було видніше, як там в Україні, ніж українці, яка розуміє  мову ворога. На цей раз я сказала йому котитися під три чорти.

Він ще десь виринав, намагаючись поспілкуватися, він підписався на мій Patreon, але я швидко привела його до свідомості — ти все ще не вибачився, ти мені неприємний. Він заблокував мене. 

Ми не спілкувалися до січня 2024 року. За півтора місяці до мого весілля ця тварина почула запах мого щастя і написала мені знов. Він ні з того ні з сього записав мені голосове повідомлення в телеграмі на 5 хвилин без жодного супровідного тексту. Привітав мене з новим роком, вибачився за свої слова, хоча підмітив, що мої слова були різкими і грубими, наговорив щось про себе і сказав “я не очікую відповіді”. Наступного дня, побачивши, що я прослухала і не відповіла, він наполіг, щоб я спробувала відповісти.  За місяць він привітав мене з днем народження, я все ще не відповіла. За два тижні перед моїм весіллям він використав туза в рукаві і спитав мене тригеру інформацію про людей на Донбасі, і що тільки я можу допомогти комусь іншому з України, кого він знає і хто потребує допомоги.

Ще за деякий час він фиркнув, що я сяка-така не відповідаю і надіслав мені фото, де ми вчотирьох з його друзями на яхті усміхнені, “оці двоє теж кажуть тобі допобачення”.

За рік після цього він підписався на мій OnlyFans, похвастався, що він донатить на потреби України, що він молодець. Я попросила його дати мені спокій, бо це мене не обходить і мені срати на його діяльність, “твої вчинки ти робиш тільки для себе, а не для мене”. Він образився і заблокував мене. 

Місяць назад я відкрила Linkedin, де він надіслав мені реквест в друзі. 

Я не знаю, чи ця епопея колись скінчиться.